Погода в Україні

Корисні посилання

 

Із минулого в майбутнє

Історичний нарис

 

        Пам’ять не побачиш, не відчуєш, не виміряєш. Але вона є!  Вона  багатогранна генетична, зорова, емоційна. І, коли від діда-прадіда передається нащадкам любов до свого роду, гордість за свій край, свою історію це вже пам’ять поколінь. У ній мудрість віків ,жадоба пізнання і віра у майбутнє. Наша історія у кожному із нас.

            За сивою давниною сторіч, за пагорбами людської історії починалось наше село. Називається ця праісторична місцевість урочище Червона і Круті горби (Червоновітенські горби) і  була залюднена тисячі років тому. Перші поселенці з’явились на теренах Тарасівки, ймовірно, ще в часи трипільців, III-IV тис. до н.е. У радянську добу археологи підтвердили місцезнаходження залишків городища Милоградської культури, археологічної пам’ятки 6-3 ст. до н. е, слідів скіфської культури VII століття до н.е,.неподалік подвір’я № 105 по вул. Чапаєва, та в роки незалежності поселення XII-XIII ст., часів Київської Русі, сліди якого виявлено археологами у східній частині села на

 

 

правому березі висохлої річки (струмка) Храмки, яка ділить умовно Тарасівку на дві частини. Тепер тут нова вулиця Ярослава Мудрого. Мешканці поселення займалися землеробством, скотарством та гончарством.

                    Вітчизняні історичні джерела далекого минулого не дають нам відомостей про наше село, оскільки його маленька історія ховається в тіні історії могутнього Білгорода, столичного Києва. Тут не відбувалось архіважливих подій, які б спонукали літописців записати про це поселення у своїх працях. І все ж крупиці відомостей ми знаходимо в деяких історичних джерелах. Зокрема, Руський  літопис згадує вперше древню назву нашого села, Боярка, у XII  ст., коли указом великого князя Андрія Боголюбського земельні угіддя поселення були даровані Києво-Печерському монастирю. За допомогою логічного мислення та творчої уяви ми можемо побачити мешканців нашого села на тлі всіх історичних подій великої історії, що відбувались навколо Києва від переддержавних утворень слов’янських племен до могутньої держави Русь і до наших днів.

                  Пізніше древня назва нашого села Боярка  виринає з історичних глибин на поч. XVIII ст., зокрема, із рукописів бібліотеки Софійського Собору, у яких вказується, що  Боярка ще із XVI  ст., а може й раніше, належала Києво-Златоверхому-Михайлівському монастирю. У цих же літописах, згадується дорога, що вела із Круковщини в бік Вєти Поштової і називалась «боярською», вказуючи на назву населеного пункту, через який вона пролягала.

 

 

             За указом імператриці Катерини ІІ від 10 квітня 1786 р. «Про секуляризацію церковних і монастирських маєтків», село Боярка, як і всі інші монастирські володіння краю, перейшло до державного володіння, а його населення зараховано до казенних селян. Це вказує на те, що мешканці нашого села в часи російського царизму не були кріпаками. У  1796 р. була створена Київська губернія. Боярка була у складі Київського повіту. У 1811р. село входить до складу Білогородської казенної волості.

              Відомий краєзнавець XIX ст. Лаврентій Похилевич, який працював статистиком і вивчав стан населених пунктів Київської губернії, у своїй праці «Уезды Киевский и Радомышльский», 1887 р., називає наше село - Бояри Вєтські, і стверджує, що так воно називалось у XVIII ст., оскільки розташоване в ярах при  притоці річки Вєти.

          Очевидним є те, що найдавніші мешканці нашого села селились на південних схилах річок, балок, ярів. На складеному І. Ушаковим плані Києва 1695 р., в його околицях трапляються назви Боярак, Бояраки.  Найвірогідніше, слово «Боярка» вказує на особливості ландшафту, довкілля, адже село, якщо добре придивитися, лежить у ярах, частина із яких зникла в результаті господарської діяльності людей, частина заліснена після Другої світової війни.

             Має місце гіпотеза, що етимологія  слова  «Боярка» має праруські корені і пов’язана із можливим проживанням у цій місцевості соціального прошарку – бояр, княжих дружинників, воїнів, які несли варту на околицях Києва і могли мати тут свої укріплення, невеликі поселення. Документального підтвердження цій версії поки що не знайдено.

             На початку XIX ст. Боярка була великим населеним пунктом зі статусом «село». Про спроможність сільської громади свідчить наявність церкви. У древній частині нашого села (Маркіянівка) здавна красувалася на пагорбі церква. Про це нагадують деякі назви,зокрема: Попкова 

 

 гора ( вул. Радянська), Попів яр, долина пересихаючого струмка Храмка (притока р. Вєта), яка ділить Тарасівку на 2 частини, створюючи два пагорби( береги), Попова криниця( колись була в долині неподолік Попкової гори. «Сповідний розпис Боярської парафії з 1802 р.» свідчить, що стара церква  Успіння Божої Матері була дерев’яна. До боярської парафії було приписане сусіднє невелике село Будаївка ( сьогодні стара частина м. Боярка).  

У 1810 році на місці старої деревяної спорудили нову церкву 5-го класу, священик Давид Компан (нащадки якого проживали в селі аж до Другої світової війни, були священиками, учителями). У 30-х роках XX ст., за радянської влади, ця унікальна церква була переобладнана під сільський клуб,  у 1972 році спалена зловмисниками. У роки незалежності на місці старої церкви будується храм Успіння пресвятої Богородиці УПЦ.

Хто ж були мешканці нашого села у той час? Найближчими до нас в часі боярці, які проживали на цих мальовничих землях у XIX ст. Відсутність фотографії, недоступність образотворчих засобів зображення людей у першій пол. XIX  ст. не дозволяє нам бачити, якими вони були. Ми маємо приблизне уявлення про них з примітивного малюнка краєзнавця Де ля Фліза, який побував у нашому селі в 50–рр. XIX  ст.,залишивши про це запис та малюнок.  До нас дійшли лише прізвища, які дозволяють сучасникам знати про те, які  боярські, у наш час тарасівські, родини ведуть свій родовід із глибин століть. Дякуючи детальній статистиці, яку вели царські чиновники у той час, ми із інформаційних крупиць складаємо портрет громади. Зокрема, із казенного документа, знайденого у наш час в архіві, ми дізнались,

 

що в кінці XVIII ст. старостою у Боярці був чоловік на прізвище Ігнатенко. «Ревізія» 1811 р. називає найбільші родини села, вказуючи на їх древність проживання на цих землях, а саме: « Скиба, Федоренко, Мазеєнко, Дяченко, Погребний, Майборода, Кубар, Іванчук, Удовенко, Ткаченко, Клименко, Петренко, Шевченко,  Кузьменко,  Ткач, Твердак, Кознодеєнко, ... Найбільше було Скиб – 4 двори.» Народ зберіг пам’ять про своїх земляків минулих часів у назвах сільських кутків, об’єктів природи, зокрема: Суслин яр, Шупиківський яр, Щербанівка, Скибин гай, Кокотівська двірня. Маркіянівка та ін. 

     Опис нашого села у 1854 році зробив  відомий дослідник, француз Де ля Фліз у своїй книзі "Медико – топографічний опис Київської губернії..." у вигляді альбому, що налічує 1245 сторінок і супроводжується кількома сотнями кольорових малюнків, виконаних автором.

      Ось якою він побачив Боярку: « Чоловіків – 333 жінок – 464. Води – один потік тече зі сходу і впадає у ріку Червону. Гір,озер немає. Є одне болото 300 на 20 сажень. Ліс знаходиться на віддалі 5 верст від села, переважно сосновий. У лісі багато диких тварин: вовків, лисиць, зайців. Грунти– глинисто-піщані, малородючі. Селяни вирощують, в основному, гречку, просо, горох. На городах вирощують, більше всього, картоплю, капусту, буряки, огірки, гарбузи, бугилу, соняшник, мак.

 У селі є такі домашні тварини: волів –109, корів – 87, коней –16, овець –209,свиней – 100.У дворах багато домашньої птиці:курей, гусей, качок.

 У селі 96 дворів. Із них 30 просторих і 10 старих. Селянські житла  збудовані з дерева, вони, як правило, теплі взимку. Їх зовнішнє й внутрішнє планування всюди майже однакове . Майже всі хати вкриті соломою.

 Будинки невеликі, в них рідко більше однієї кімнати, перед якою є сіни, з другого боку від сіней комора  без вікон. У кімнаті є піч, димар  із цегли або лози, який обмазують глиною зсередини і зовні.

 Оскільки було розпорядження збудувати всюди комини, вже майже не зустрічається хат, в яких би не було комина і доводилось би тримати двері відчиненими увесь час, доки топиться піч, щоб виходив дим. 

       Внутрішнє впорядкування кожної хати майже скрізь однакове. В усіх помешканнях завжди в кутку кімнати напроти дверей грубо намальовані образи святих у більшій чи меншій кількості, прикрашені натуральними висушеними квітами та білими рушниками, вишитими червоними тачорними узорами. Селяни моляться перед ними,особливо після їди; перед іконами стоїть обідній стіл, роль якого подекуди виконує скриня,де зберігаються їхні речі, оточена лавами. Вона накрита грубою, але чистою скатертиною, на ній лежать ніж, хліб і сіль, які щиро пропонують кожному чужинцю, бо жителі цих місць дуже гостинні; коли їх застати за обідом, вони неодмінно запросять пригоститись більш чи менш простою їжею, якою охоче поділяться із своїми гостями.

         Одягу селяни мають достатньо. Всі жителі Боярки мають чоботи. Жінки й дівчата під час свят взуваються у чоботи червоного кольору. Вода у селі хороша, придатна для вживання. Горілки селяни вживають помірно, п’яниць у селі мало».

У 1860 році у Боярці налічувалось 153 двори, у яких проживало 613 душ чоловічих та 638 душ жіночих . У той час в селі був магазин,один водяний млин селянина Федора Павленка з річним прибутком господарю до 10 руб.

   Духовну спроможність сільської громади у той час у значній мірі визначала церква. Боярська церква завжди мала потребу у співах, читанні святого письма та в записі для поминання. Село завжди славилось своє пісенністю.

       Сільський учитель Пе­тро Івович Іванчук (1884-1950) згадував: "На все село письменних людей у нашому селі, старих дідів, народження 1820 1830 років, які б могли читати за складами дру­кований текст, було всього 34.Трохи молодших, які б могли читати більш зв'язно, було двоє: один з них, дід Марвенко, був постійним волосним суддею, а другий, дід Костюк, був церковним старостою. На цих по­садах і були вони до смерті. Ще молодший був Герасим Удовенко, який виконував незмінно обов'язки сільського писаря»(записано Олійниченко Н.К. у 50-х рр. XX ст.)

       У другій половині XIX століття єдиною школою довгий час була церковнопарафіяльна, заснована настоятелем Свято-Успенського храму Василем Петровичем Поповим. Його стараннями школа була відкрита у хаті одного із прихожан у 1860 році. У 1870 році настоятелем церкви став молодий священик отець Мелетій Колтоновський. Він був викладачем географії у Київському училищі дівчат духовного звання. Мелетій здобув повагу і визнання. Після його переведення до іншої парафії, школа занепала і в документах того часу не згадується.

        У 1876 році до села прибуває священик отець Іполит Мелькевич. Йому судилося бути настоятелем Боярської церкви до більшовицької революції 1917 року. Священик мав досвід роботи учителем на Білоцерківщині і тому старанно опікувався школою. За особливі заслуги він неодноразово був відзначений і нагороджений, зокрема Золотим наперсних хрестом від імені Синоду. Він відразу відновив діяльність парафіяльної школи і миряни, під його керівництвом, спорудили маленьку  школу з однієї кім­нати на подвір'ї попа. Компан Мойсей Леонідович був останнім дореволюційним (1917 р.) учителем парафіяльної школи у нашому селі. Деякий час школа не мала власного приміщення і квартирувала у хатах священика, дяка, заможних селян .

 

Нова школа відкрилась у жовтні 1894 року на честь вступу на престол Миколи II. Школа мала одну кімнату та приміщення для вчителя. На церемонії відкриття школи було багато окружного духовенства та високоповажних гостей, зокрема,  товариш обер-прокурора (посада) Священного Синоду В.К. Саблєр, який приїхав із Петербурга та відомий просвітитель і священик Петро Лебединцев ( український історик, археолог, релігійний діяч, журналіст, автор багатьох праць зі стародавньої історії та археології Києва). У травні 1861 року отець Петро відслужив панахиду над труною Тараса Шевченка у Києві.

          На початку XX ст. село було казенним, у якому налічувалось 273 двори, мешканців  1490 чол, з них чоловіків 760, жінок 730. Головне заняття землеробство, крім того деякі мешканці йдуть на заробітки в Київ і на залізницю.

 У селі 1651 десятина землі, з них церкві належить 71 десятина, колишнім державним селянам 1580 десятин. Господарство ведеться по трипільній системі. У селі є церква, церковно парафіяльна школа, одна казенна винна лавка, дві кузні, три вітряки. Пожежна частина складається з 4 бочок, 2 багрів і 3 крючків, що утримуються за рахунок громади з витратою до 3 крб. на рік. Сільська громада має один запасний хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року було в наявності хліба озимого 268 чвертей, ярового 40 чвертей, оброчну статтю від

   найму громадського будинку під казенну лавку з прибутком 160 крбю на рік, запасного продовольчого капіталу

   на той час було в наявності 2362 крб. 89 коп.

                Із початком Першої світової війни ( 1914-1918) пройшла мобілізація боярських селян до

   армії. Сьогодні неможливо назвати кількість мобілізованих, оскільки такого обліку в селі ніхто

   не вів та і питання участі українців у тій війні сьогодні взагалі залишається "білою плямою" нашої

   історії. За радянських часів, коли частина учасників тієї війни були ще живі, їх ніхто не розпитував, розповіді не  

   записував. За спогадами старожилів десятки чоловіків із Боярки воювали на фронтах тієї війни, безрукими й

   безногими вони залишились у пам’яті односельців без прізвищ, з кличками «дід Іван безногий», «дід Петро безрукий»      та ін. У наш час вдалося встановити імена кількох учасників тієї    війни, які прославили село як герої.

        Михайлюк Назар Дмитрович під час Першої світової війни воював у чині молодшого унтер-офіцера.                Нагороджений нагрудним знаком «За відмінну стрільбу» та орденом «Святого Станіслава» ІІ ступеня. Таку нагороду

  в  царській Росії одержували лише офіцери.

 

 

           Сусла Павло Миронович, 1893 р. н, впродовж чотирьох років воював на фронтах Першої світової війни, побував   у німецькому полоні, де добре вивчив німецьку мову.      

             

           Сучасну долю Тарасівки визначило кілька іс­торичних подій двох попередніх століть.

 

       Перша будівництво Південно Західної залізниці у 70-х роках XIX ст., яка пере­тнула землі

 

боярської общини і дуже змінила життя колись маленького села. Можна сказати, що вся українська історія з того часу проїхала цією залізницею

через Тарасівку. У той же час неподалік було збудовано залізничну станцію, названу Бояркою, навколо якої стало виростати містечко. Це

забрало історичну назву села, бо залізнична станція, що виникла тут, отримала назву від нашого села Боярка. Тепер уже важко однозначно

пояснити, чому новозаснована станція одержала назву не від розташованої зовсім поруч Будаївки, а значно віддаленішого с. Боярка (за 3 км )

Чи то назва Боярка звучала для царських чиновників благозвучніше і більш "по-благородному", ніж Будаївка (якщо перша зберігала пам'ять про бояр, добре знайомих  з російської історії, то в останній вчувалася зневажена ними "Малоросія"), а може й тому, що не було одностайності щодо назви села, оскільки, до середини ХІХ ст. Будаївку часто називали ще й Болдаївкою. Очевидно, відіграв деяку роль і той факт, що на той час Будаївка була невеликим поселенням, частиною парафії сусідньої Боярки. Ця назва поширилася на запроектований дачний масив, а поступово і на всю Будаївку, яка після Другої світової війни стала містом.

 

Друга подія сталася за радянського часу рішенням сільського активу у 1924 р. село пере­йменували у Тарасівку до 110-ї річниці від дня народження Т.Шевченка. За народними переказами Т. Шевченко, повертаючись із археологічних розкопок в с. Марянівка на Васильківщині у 1845 році, ночував у нашому селі в хаті священика.

Третя подія сталася після Другої світової війни. Через Тарасівку проліг газопровід «Дашава – Київ» і на землях села стало виростати селище газовиків, яке в 1956 р. набуло статусу міста з назвою Боярка.

 

Тарасівка село хліборобів-трударів. Знала ця земля княже, монастирське, одноосібне господарювання, кол­госпне життя, важкі роки двох світових воєн,  післявоєнну відбудову, роки незалежності.

           У 1918 р. в Боярці було створено сільську раду. У 20-х роках в селі створено 3 колгоспи. 

           Після більшовицького перевороту  1917 року та громадянської війни у 1920 році у селі запрацювала 4 – річна школа, де вчителювали Компан Степан Мойсейович,

Павловський Петро Хомович, Іванчук Петро Івович та Клименко Єпіфан Іванович. У 1928 році в Тарасівці відчинила двері перша світська (державна) школа, споруджена

громадою у складчину. Будівництво очолив сільський голова Іванчук Степан Пантелеймонович, репресований і знищений радянською владою у 1938 році.

          У роки Другої світової війни (19391945), зокрема у 1941 році, землі села були в епіцентрі боїв за Київ, про що нагадують залишки

об’єктів Першої лінії оборони Києва Київського укріпленого району, низки фортифікаційних оборонних споруд навколо столиці, збудованих у

1928 1939 рр.  Учасниками Другої світової війни були близько 500 тарасівців, 240 із яких загинули, серед них 60 випускників Тарасівської

семирічної школи. Про героїчну оборону Києва  восени 1943 року нагадує братська могила в центрі села, де поховано 82 воїни, які загинули в

1943 році, визволяючи село. Тарасівка була визволена від окупації вночі 5 листопада 1943 року.

      У післявоєнний час у селі діяв великий колгосп «Україна», у 6090-х – радгосп гігант «Тарасівський», до складу якого увійшли землі сіл Юрівка, Віта Поштова,

Гатне,Крюківщина, Боярка, який забезпечував столицю України молоком, овочами та фруктами. Тарасівка, напевно, займає перше місце по Україні, за кількістю

орденоносців працівників сільського господарства того часу. Великий внесок у розбудову сучасної Тарасівки зробив Медоєв Леонід Давидович (1913-2002), директор радгоспу-гіганта «Тарасівський» у 1964-1975 рр.

    .

           У цей час Тарасівка змінюється невпізнанно, перетворюючись із бідного села у передове сільськогосподарське підприємство. Зростає

добробут людей. У 1972 році до села прийшов газ – було газифіковано центральну садибу радгоспу та частину індивідуальних будинків. У цей

 

же час в селі було заасфальтовану першу вулицю – дорогу до с.Юрівки.

        У 50 70 роках село прославила Тарасівська восьмирічна школа, на чолі з директором Олійниченко Надією Кіндратівною, яка, разом із

колективом школи, впроваджувала передові ідеї педагогіки життєтворчості, не дивлячись на радянську заідеологізованість системи виховання

школярів та особисте переслідування з боку недоброзичливців, які вважали систему освітньо виховної роботи школи, з огляду на радянську

ідеологію, шкідливою. У школі діяло хорове товариство, працювали  ансамбль баяністів, бандуристів, духовий оркестр,  дитяча опера під

керівництвом відомого українського хормейстера Хлєбнікової Людмили Олександрівни.

      Друзями та гостями школи були відомі композитори Д.Кабалевський, П.Майборода, А. Філіпенко,

І. Шамо, І. Пахмутова та ін. Про школу та і систему навчально виховної роботи знали за

межами України.Значного розвитку в цей час набула культура та соціальна сфера села. У 1970 році

побудовано дитячий садок на 90 місць, у 1975 році – середню школу на 540 місць. У 1989 році радгосп

побудував дитячий комбінат на 190 місць,  Розпочалося будівництво багатоквартирних житлових будинків.

З часом житлове будівництво набуло достатнього розвитку. Практично кожні два роки здавався

в експлуатацію новий будинок для робітників радгоспу та сільської інтелігенції. Всього за цей час було

побудовано радгоспом   чотири чотириповерхові, та чотири двоповерхові будинки, два будинки готельного

типу ( чотириповерхові), два гуртожитки, їдальня та ін. Значно розрісся радгосп, з`явилися нові ферми,

теплиці, переробний цех, поповнилася новою сучасною технікою тракторна бригада, запрацював невеликий молокозавод.

 Ще півстоліття тому в селі були убогі хатинки, ґрунтові дороги. За останнє десятиліття виросли нові вулиці, прокладено асфальт (лише з 2010

по 2015 рік заасфальтовано 20 вулиць) та освітлені всі вулиці, побудовано нові багатоповер­хівки, відкрилися сучасні промислові підприємства, магазини, кафе.

У 2008 р.запрацювала сучасна медамбулаторія загальної практики сімейної медицини, одна з найкращих на Київщині. У 2010 р. відчинила двері для читачів сучас­на бібліотека.  

         У 2011 р. у, відреставрованій громадою будівлі старої школи, відкрито історико-мистецький центр «Стара

школа», на базі якого діють: музична школа, танцювальна студія, музей «Співаюча школа», дитячі гуртки, школа

неформальної освіти дорослих, постійнодіюча картинна галерея.

         Восени 2013 року спільними зусиллями громади реконструйовано меморіал на честь загиблих в роки

 Другої світової війни земляків.    На території Тарасівської громади діють 4 релігійні громади діють 5 релігійних

 громад: Українська  православна церква (Московського патріархату), Українська православна церква Київського

 патріархату,  Українська автокефальна православна церква, Церква євангельських християн баптистів «Божа

любов», Церква  християн віри євангельської «Надія».

              У старому центрі села будується православний храм Успіння Пресвятої Бо­городиці. Влітку 2015 року у провулку Островського розпочато будівництво храму Успіння Пресвятої Богородиці УАПЦ.

 

          Тарасівка здавна славилась співаками. Сьогодні на всю Україну відомий та­расівський народний козацький ансамбль «Горлиця» під керівництвом Любові Рачинської.

На базі ІМЦ «Стара школа» впродовж останніх двох років діє вокальний гурт людей поважного віку «Хутір», відомий не лише своєю виконавською майстерністю, а й

краєзнавчо- пошуковою роботою в селі.

       З 2010 по 2015 рік в селі здійснювався громадський проект родинної пам’яті « Пам’ять — відповідальність перед майбутнім», метою якого є відродження духовних традицій громади, повернення пам’яті про людей села,  які загинули у Другій світовій війні(1939-1945) та їх гідне вшанування. Результатом проекту стало видання Книги родинної памяті «Слід незакінченої війни».

З початком військового конфлікту  Тарасівська громада включилась у волонтерський рух. У травні-червні 2014 року Тарасівка була першим селом району, яке розпочало збір різних видів допомоги нашим воїнам, які перебували в зоні АТО, постраждалим, переселенцям.

У селі було створено оргкомітет, який здійснював координацію цієї роботи. Центром волонтерської допомоги громади армії стала сільська  бібліотека, яка діє на базі ІМЦ «Стара школа». До оргкомітету увійшли відомі активісти села Богданова Н.Б., Груздєва Л.Р.,Терещук С.Б. та ін.

Влітку 2014 року громада через сільський волонтерський центр збирала та передавала в зону АТО військовим та цивільним грошову, речову, харчову, медичну допомогу. З травня 2014 року  в зону АТО було перевезено  більше 10 т вантажів. Крім продуктів харчування, речей, ліків, металевих пічок-обігрівачів, відвезли туди ще й пиломатеріали для облаштування вузлів оборони,плівку для герметизації наметів,електрокабель та ін.  

Тарасівські чоловіки різного віку восени 2014 року почали ремонтувати військову техніку. Базою ремонту військової техніки стала рембаза тракторної бригади АК «Тарасівський» та приватні майстерні мешканців села. З осені 2014 та за 2015 рік було  відремонтувано 2 бойові розвідувально-десантні машини, 2 БТРи, доставлені в село із військових частин, дві вантажівки УРАЛ. Влітку 2015  громада передала в зону АТО 7 автомобілів УАЗ різних модифікацій реконструйований БРДМ-2, в якому була посилено броню, бензиновий двигун із ГАЗ - 66 замінено на дизельний IVECO та автомобіль для фронтової розвідки «Land-Rover» старої моделі. Гроші для виконання ремонтних робіт збирала вся громада. До цієї справи долучились підприємці Єленін Андрій, Шкільний Ігор та ін.

 

У Тарасівці проживає багато талановитих людей, зокрема, тарасівські умільці, Анатолій та Олексій Котляр ( батько й син ) влітку 2015 року зробили на замовлення розвідки бронювання задньої та передньої частини автомобіля, реконструкцію світлосигнальної системи.

Унікальним є приклад творчого підходу тарасівських людей до технічної допомоги фронту. Весною 2015 року українське телебачення

показало сюжет із Тарасівки про передачу воїнам із зони АТО саморобного автомобіля – броньовика «Малюк» на базі ГАЗ-66,за формою

схожого на «Хаммер», тільки вдвічі більшого. Сконструювали «Малюка» та втілили ідею на практиці талановиті тарасівські умільці на

подвір’ї майстра Науменка Василя Михайловича.

 

 Сільські конструктори, Михайлюк Микола, Маланич Василь Васильович, Федоренко Сергій Петрович, Балецький Олексій Олександрович, створили також причіп-лазню. Передача броньовика та лазні відбулась на майдані біля ІМЦ «Стара школа» у присутності представників громади, гостей, священика та бійців, які відправлялись в зону АТО.

Тарасівка – поширена назва населених пунктів в Україні. Здебільшого вона пов’язана з іменем великого Кобзаря. Майже в кожному районі Київщини є село з такою назвою. Але кожна Тарасівка має свою неповторну природу та історію, персоніфіковану життям людей.

У нашій Тарасівці немає древньої фортеці, чи відомого пам’ятника. Найбільше багатство громадилюди. Серед тих, хто тут народився та прославив не лише свою малу батьківщину, а й Україну,  архімандрит Іадор, православний композитор, намісник Києво-Печерської лаври, репресований більшовицькою владою в 30-ті роки, академік Національної академії педагогічних наук Віктор Олійник; спі­вачка, Народна артистка України Поліна Павлюченко; співачка, Заслужена артист­кою України Любов Кузьменко; художники Володимир Гончаренко та Володимир Вишняк,  автор шкільних підручників з української мови Галина Шелехова, орденоносець, ветеран праці доярка Галина Шевчук, трикратний чемпіон світу із акробатики Юрій Степченков та ін. Тут жила й працювала відомий український математик Олена Дубинчук.

 Село Тарасівка - це село Заслужених учителів. Вони тут жили, живуть і працюють. У цьому списку перший Заслужений учитель України в  Києво-Святошинського району Олійниченко Надія Кіндратівна, Полосенко  Олександр Артемович, Мазієнко Ніна Сергіївна, Іскоростенський Микола Петрович.

Сьогодні Тара­сівка – це сучасне престижне для прожи­вання приміське село з усіма зручностями цивілізації та чарівними куточками при­роди. Громада спільно відроджує традиції та вирішує нагальні проблеми соціально – економічного розвитку.

         Історія Тарасівки – її шлях із минулого у майбутнє. З далекого, чи близького минулого, на нас дивляться Скиби, Тирони, Євдокименки, Олійники, Щеглі…  Їх погляди зафіксували епохи, долі, умови життя, почуття,  мрії. Вони нагадують нам, нинішнім, що все–минуще, що час уміє змінювати все:зовнішність, характер, долю. Вони застерігають, що час – це тканина, із якої зіткане людське життя і її не можна заплямувати  негідними вчинками. Вони благають нас любити життя. Вони наказують нам цінувати кожну його мить і залишати  добрий слід і хорошу пам'ять  про себе у тих, хто  житиме  тут завтра.

        Наша історія потрібна всім членам громади, щоб, повертаючись у день вчорашній, ми  мудріше оцінювали кожну мить сьогодення.

                                  

                                                                                                                                        Валентина Сизон, історик, краєзнавець